Сьомого грудня 2009 року Василеві Рябому 55 років. Це понеділок. Можна святкувати цілий тиждень. Святкуймо. Для кого Василь Рябий - це свято. З понеділка запитую Василя: а ким би він став, якби не став поетом?
- Якби я не став поетом? Був би сіреньким журналістом. В той час, та і не тільки, чиновники пригнічували яскравість особистості, а самі і понині залишись хлопчиками-мізинчиками, колгоспів немає, а вони тримаються рівня бригадирів. Літераторів ніхто ніколи не любив, починаючи з царя. Вважали, що вони прибацані. А я думаю навпаки.
- Певно тому у Вас і “навпаки” має свій зміст і свою філософію.
Знаєте у Бориса Олійника є такі рядки “я від коріння, я із первовіку діла мої буденні і великі відкриті перед людством як сльоза”. Тієї філософії Василь Рябий набрався ще змалечку, на горі Корнів за Прутом, коли збирав черепки і кремінці. Повна бочка назбиралася. Може і більше було б та і тут все навпаки. Коли ніс додому впав у окіп, порозсипав. А пішов до війська, то мама не вберегла від інквізиції і філософія з гори Корнів лягла у фундамент паркана.
Василь Рябий каже, що якби не став Василем Рябим, то ліпив би рябі горшки. З равликами, метеликами, ключами і дримбами. До чого на горшках ключі і дримби? А щоб як кажуть ключі на щастя, а дримба - щоб горнець бринів від задоволення, що його виліпила рука майстра.
Рука майстра відчувається у всіх його більше тридцяти книжках-горщиках повних філософії життя. А ну чи знайдете в них щось недописане, недоверстане, недодумане. Тут “невпинна ріка думок”, тут “ростуть шелестять колоски”.
“Кожен їде і кожен іде,
і стоїть, і чекає скорботно,
а сигнал світлофора навпроти
каламутним промінням цвіте.”
І так уже 55 років. Хто не заглядав у його паспорт (а там він записаний, що народився 1 січня) і зрідка не заглядає в його книжки, тому важко зрозуміти, при зустрічі в парку чи на бульварі Лесі Українки, його інтонацію, його тембр. Він не говорить про дороги і сміття, він не бачить у старому каштані небезпеки бути вдареним у вітряну днину гілячкою. Дримба його душі виводить мелодію іншу... У каштана не підростають молоді деревця, люди забувають, що смітники мають своє призначення, а дороги ведуть кудись. А те кудись не завжди буває гладким без вибоїн і болота. Та все це тому, що в Коломиї немає літературно-мистецького журналу. Гроші! Гроші? Гроші як ті камінці і черепки з Корнева домашні “інквізитори” вклали в фундаменти парканів. І відгородились від поетів. Нема слів.
Михайло Арсак, директор Музею історії міста Коломиї, член Національної Спілки Журналістів України
Свої зауваження та доповнення до статті надсилайте будь ласка електронною поштою: m.arsak@yandex.ru
